XBikeCLUB

з байком по життю

2021 – 21-24 серпня – Без Криму

    

ПЕРЕДІСТОРІЯ


    Власне, майже 10 років пройшло як я був останній раз у поході. Що ж, ніколи не пізно відновити цю чудову звичку :-)). Я довго виношував думку про те як би було класно проїхатись вздовж адміністративного кордону з Кримом, відвідати два моря та солоні лимани, що розташовані між ними. Врешті решт, зірки зійшлись необхідним чином, був прокладений маршрут, знайдена компанія в особі мого давнього друга Олександра та почалась підготовка.
     Виявилось, що у мене для походу де чого бракувало, а саме велосумки (типу штани), моя стара сумка за довгі роки жорсткої експлуатації в якийсь момент просто розлізлась. Тому я нашвидкоруч почав шукати їй заміну. Однак, з’ясувалося, що таких сумок нема (майже 60 літрів об’єму). Максимум, що знайшов Longus об’ємом 42 літри. Ну що ж, доведеться йти на компроміси 🙂
     Крім того, вже буквально за кілька днів до часу відправлення, помітив на рульовому стакані велосипеда тріщину. От і припливли! Спочатку подумав махнути рукою та їхати так, але спів клубники вмовили мене таки шукати того хто може заварити тріщину.
     Почав шукати, як виявилось, таких спеціалістів взагалі не багато та всі дуже, і дуже, і дуже, і дуже, і дуже прошені. Не буду розповідати про всі свої поневіряння, але здивувався, що знайти нормальну людину, яка би заварила раму, це проблема. Врешті решт все зробили. Походу бути! 🙂

ВІДПРАВЛЕННЯ


     Хочу сказати, що білети на потяг ми брали десь за 40 днів та їх вже майже не було, особливо в ту сторону. Плацкартних не було взагалі, лише купе та й ті на потяг, що приходив до місця старту аж біля обіду. Ну що робити, брали які є, а от на зворотній шлях ми вже викупили все купе.
     Отже, 20 серпня опів на десяту вечора наш потяг відправився у напрямку Якимівки з Київського центрального вокзалу.


ДЕНЬ 1


Якимівка – Генічеськ


За декілька годин до старту

     Біля першої години дня наш потяг прийшов до станції Якимівка, оскільки він стояв кілька хвилин, ми були змушені швидко вистрибувати та практично викидати речі на перон. Невеликі збори та ми вже готові відправитись вперед назустріч пригодам…але… Я вмикаю наш крутецький навігатор Garmin, декілька хвилин він конектиться до супутників, розраховує наше місцеположення…і ось Якимівка показалась на екрані навігатора. Але чомусь нашого трека не відображено. Я починаю копатись в меню, шукаю наш трек, але його немає. Припливли. Ну і як тепер їхати?!!
     Недовго міркуючи над цим, дістаю телефон вмикаю Google Maps, дякуючи Богу зберіг ще там трек, так ось, я розумію куди нам тепер треба їхати.
     Ну такого факапу зі мною ще не траплялось, різні були речі але такого. Коротше кажучи, на найближчі чотири дні, телефон перетворюється на навігатор. Та про знімання відео можна було забути, оскільки аккумулятор міг не протриматись весь день. Хоч я і взяв три павербанки, все одно, перспектива залишитись без треку була досить реальна.

     Отже, виїжджаємо з Якимівки, повертаємо на трассу в бік Генічеська. Нам треба проїхати 15 км. перед тим як ми звернемо вже на грунти. Проїхавши Вовчанське та річку Великий Утлюк, звертаємо в бік Нового Азова.
     Спочатку їдемо по дорозі вздовж Північно-Кримського каналу із дуже чудовим асфальтом. Сонце в зеніті, починає припікати. Але дорога хороша, можна розігнатись, на швидкості вітер не дає сильно нагрітись. Навкруги поля та чутно як працюють насоси, що перекачують воду з Каналу на поля.

     В певний момент, закінчується асфальт та починається грунтовка. Але проїхавши з пів кілометра потрапляємо в страшнючу багнюку. Намагаємось якось обійти полем, але це не дуже допомагає. Грунт просякнутий водою, майже болото. Вся ця радість за секунду обліплює велосипед, тормозні колодки, колеса. Напевно тут пройшли сильні дощі за пару днів до цього.
     Їдемо далі, намагаючись якось оминати цю багнюку, іноді виходить, іноді ні. Зупиняємось весь час аби прочистити велосипеди. Крім того, грунт тут глинистий, обліплює колеса миттєво. Ну нічого не зробиш, треба їхати далі. Просто втрачається дорогоцінний час. Якщо б ми стартували зранку, то це не було б великою проблемою, але вже далеко за третю годину дня, а нам ще їхати і їхати.
     Доїзджаємо до села Озеряни та буквально перед самим селом потрапляємо знову в ще більшу багнюку, знову всі в глині, колеса майже не крутяться. І це за двісті метрів до асфальту. Це вже класика 🙂
     Вивалюємось на асфальт, все чудово, але раптом помічаю, що переднє колесо майже спустило. Зупинився, сказав все, що я про це думаю та, робити нічого, почав бортувати колесо. Дістав камеру, оглянув покришку з середини, два металічні штиря в двох різних місцях, відповідно два проколи на камері.
     Щоб не втрачати час, вирішив використати дві самоклейкі заплатки з Декатлону. Дуже зручно, я вам скажу, не знаю, на скільки їх вистачить, але не треба морочити голову з клеєм, чекати поки він засохне. Наждачкою зачистив, наклеїв, накачав. Красота.
     Ще хочу сказати, що в цьому напрямку я вже колись організовував велопохід. Але тоді ми їхали до Генічеська, а потім через Арабатську стрілку, далі в Крим (ось тут можна прочитати про цей похід).
     Так про що я, ще тоді я познайомився з tribulus terrestris (якірці сланкі). Це такі колючки, схожі на їжаків, що часто показують у фільмах про поліцію, які розкидають на дорогу перед злочинцями. Якірець теж з усіх боків усіяний гострими шипами, але природного походження. Ще тоді, я відчув всю гамму почуттів, коли зіткнувся з цією заразою. По 15 проколів на одному колесі.
     Але на цей раз вирішив провести невеличкий експеримент, встановивши на заднє колесо Декатлонівську камеру з герметиком. Подивимось, як вона впорається. Поки пробив переднє колесо зі звичайною камерою.
     Вечоріло 🙂 часу катастрофічно не вистачало аби дістатись до місця стоянки засвітла.
     Доїзджаємо до села Новий азов. На годиннику початок шостої, до фінішу ще 40 кілометрів. Приймаємо рішення, звертати в бік села Стокопані та не їхати зараз на узбережжя, хоча до нього залишалось кілька кілометрів, оскільки там грунти, що може нас дуже затримати, а часу вже обмаль.
     Але після Стокопанів до траси починається “бальзаківський асфальт” (мощена дорога грубим каменем). Витрачаємо на це дуже багато часу, по такій дорозі їхати майже неможливо, рятує хоч якось паралельні, виїждані машинами, грунтові дороги.
     До закату залишається з пів години, доїзджаємо до Генічеська, там поповнюємо запаси води та їдемо далі на Арабатську стрілку до місця стоянки.

     Сонце зайшло, їдемо трасою, темно, тільки машини пролітають поруч. Добре що їхати не далеко, дуже некомфортно їхати в такому режимі.
     Звертаємо з дороги перед Генічеською гіркою на узбережжя та їдемо шукати місце для табору. Але вже дуже темно, якимись стежками через дискотеки, виїжджаємо на більш-менш безлюдне місце та зупиняємось. Саша одразу біжить та занурюється у море, перший раз на Азовському морі 🙂
     Але…якась нереальна кількість комарів, я напевно взагалі стільки їх не бачив ніколи, вони як здоровенний рой пчіл, обліплюють тебе з усіх боків. Бррр, нічого не можна робити, тільки но і робиш, що мотиляш кінцівками в усі боки :-)) Поки Саша купався, я тим і займався. Потім задовбався, дістав OFF, обризкав себе з голови до ніг кілька разів і все чудово. Ці падли більше на мене не сідали, так погудуть біля вуха та летять собі далі. Чи це не чудово! :-)) А потім піднявся вітер, так комарі взагалі десь зникли.
    Отже, це був важкий день, чого я не очікував. Але погода, що була напередодні, внесла свої корективи.
     Швиденько поставили палатку, переодяглися, поїли. Я ще пішов теж скупнутись, але не вистачило терпіння дістатись глибини та й холодно стало. То так обльопавшись, одночасно зловивши кілька дрижаків, пішов спати. А ще, забув сказати, що на цьому місці стояв страшенний сморід каналізації. Воняло море дуже сильно. Спочатку я подумав, що це стічні води з міста зливають, але потім нам пояснили, що це сірка так смердить. Місцева особливість.

     Це звичайно добре, але все одно, сидиш як на смітнику. Тож, якщо будете ставати на Арабатці, проїдьте вперед за Генічеську гірку, там більш дика місцевість та нема дискотек, які всю ніч бамкають.

Денна статистика:

– Кілометраж: 87,58 км.;
– Набір висоти: 245 м.;
– Калорії: 2254 ккал. (в мене);
– Час в дорозі: 5 год. 22 хв.;
– Середня швидкість: 16,3 км. на год.


ДЕНЬ 2


Генічеськ – Іванівка (Рожеве озеро)


Ранок на місці першої стоянки. Арабатська Стрілка

     Ранок нас зустрів теплим Сонцем та купою медуз-самовбивць, якими було всіяно все узбережжя, вигляд це мало такий собі. А якщо додати цей сморід каналізації, ой вибачте, сірки, то взагалі картинка складалась зовсім не привітна. Лізти в море не хотілось зовсім, тож довелось насолоджуватись сходом сонця на березі, смакуючи каву та вівсяну кашу.

     Зібравшись, попрямували до Генічеська, щоб поповнити запаси води та їхати собі далі по маршруту. По плану ми мали проїхати 75-80 км. правда по грунтах. Наче небагато тому ми особливо не поспішали. Оскільки було сподівання, що грунт підсох ще більше та такого як напередодні вже не буде…ага. Заїхали в магазинчик біля дороги, взяли води та випили ще нормальної кави.
     В цей момент до нас підійшла дівчина Олена, яка веде власний відеоблог про активний відпочинок та попросила для блогу прокоментувати хто ми та куди їдемо. Якщо це відео з’явиться в інтернеті, додам його сюди.
     Трохи поспілкувавшись, відправились по маршруту. На виїзді з міста звернули на дорогу в бік села Семихатка та взяли напрям на Рожеве озеро.

     Спочатку грунти були більш-менш нормальні, їхалось нормально, краєвиди чудові. По дорозі зустрічаємо багато вітряків, їх тут ну дуже багато. Звісно, пофоткались, але звісно фотографія не передає враження які виникають стоячи біля вітряка. Яка це здоровенна махіна, коротше кажучи, треба біля неї побувати аби зрозуміти. Біля одного вітряка побачили лопать, що лежала на землі для заміни, вона величезна!!

     Їдемо далі, дорога змінюється з каменистої на глиняну і тут починається знову грязюка. Якісь місця можно обїхати, але в основному вимушені злізати з велосипеда та обходити здоровенні калюжі. Десять метрів їдеш, калюжа, обходишь, знову калюжа, обходиш. Кожного разу думаєш – ну все, це остання, а ніфіга. Це сильно вимотує та такі маневри дуже нас тормозять. Тому починає окреслюватись те, що можемо не встигнути засвітла доїхати до місця стоянки.
    І от знову, в певний момент, помічаю, що заднє колесо наполовину спущено. Ну от приїхали. Зупиняюсь, оглядаю покришку, і от…мій “улюблений” якірець сланкий). Витягую з покришки та чую…псссссссссссссссссссс.
     Але ж почекайте, у мене стоїть моднява камера з герметиком, який нафіг пссссссс!!! І тільки но я про це подумав, як повітря з камери припиняє виходити. Хм…і що тепер робити?? Діставати камеру, клеїти?? Часу вже мало залишилось. Ну добре, накачаю та подивлюся, раптом витримає. Добряче накачую колесо, для того, якщо буде травити на довше вистачило. Відправляємось далі по нашим “гівнам” :-))))

     Вечоріло, ця довбана грунтовка вже підзадовбала, більше обходиш ці калюжі, ніж їдешь. В якийсь момент втрачаю з виду Олександра, зупиняюсь, чекаю, немає. Телефоную, все добре, теж задовбався, йде пішки. Домовляємось зустрітись вже на виїзди до Озера.

Неймовірні краєвиди 🙂

     В районі 6-7 вечора таки дістаємось Озера. Спочатку їдемо в село Іванівка в магазин, води майже не лишилось треба поповнити запаси та вирішити, що робити далі. Їхати по маршруту, аби завтра був менший кілометраж чи ставати зараз на озері та відпочивати.
    Доїхали в село до магазину з обнадійливо назвою “Магазін Надєжа”. Доречі, він працює з 8-ї ранку на 8-ї вечора. Біля години посиділи, щось пожували та вирішили їхати на озеро і ставати табором.

Захід Сонця

     Вже починало сідати сонце, коли ми дістались Озера та воно стало навіть не рожевим а бузковим та ці неймовірні краєвиди під час заходу сонця!!
     Вода в самому Рожевому озері дуже сильно нагадує Мертве море в Ізраїлі. Воно настільки солоне, що на поверхні води можна лежати не прикладаючи жодних зусиль та таке ж маслянисте. Там же, винахідливі місцеві аборигени, встановили кабінки з прісним душем. За 20 грн. можна після купання в озері змити сіль.
     Я бував на Мертвому морі, але я здивований, що в нас теж таке є, навіть краще!! Тож не баріться, якщо буде можливість обов’язково відвідайте.

Денна статистика:

– Кілометраж: 97,67 км.;
– Набір висоти: 183 м.
– Калорії: 2232 ккал. (в мене);
– Час в дорозі: 7 год. 17 хв.;
– Середня швидкість: 13,4 км. на год.


ДЕНЬ 3


Іванівка (Рожеве озеро) – Лазурне


Ранок третього дня

     Сьогодні, по моєму плану, нас чекав найдовший перехід, до Чорного моря. По плану, фінішна точка сьогоднішнього дня було місто Лазурне, до якого їхати 130 км. Багато, але грунтів сьогодні зовсім трішки, більше звичайних доріг між селами. Ага…звичайних… Зранку все як завжди, встали поснідали, Саша, ще пішов поплавав у Озері, якщо це можно назвати плаванням 🙂 Зібрались відвідали ще раз наш вже улюблений “Магазін Надєжда” закупились водою та відправились далі по маршруту.

     Доїхали до Строганівки та звернули ближче до берега, далі пішла вздовж вітряків грунтова дорога зі щебнем. Їхалось так собі, місцями нормально, місцями не дуже, намагались звертати на паралельні глиняні дороги, але все одно не дуже допомагало. Далі, через Першокостянтинівку виїхали до трасси на Яни Капу (Красноперекопськ).
     До речі, до адміністративної межі із Кримом залишалось кілька сот метріві, ми фактично їхали вздовж неї. На горизонті було видно Крим та навіть завод Титан.
     Підїхали майже до КП Чаплинка та сфоткались із нашим прапором, сьогодні ж день українського прапора! Далі не поїхали, оскільки треба було в інший бік, а кілометрів і так сьогодні мало вистачити.
     До речі, ця траса, на мій подив, виявилась зовсім порожньою. Це ж начеб-то дорога на Крим, але за весь час, що ми по ній їхали, промайнуло може з десяток автомобілів в обидва напрямки. Можу собі тільки уявити, який тут був трафік, коли Крим не був окупований.

     Відповідно до прокладеного треку, ми мали поїхати через поле до Макарівки та потрапити в село Мирне. Так і зробили, але проїхали буквально декілька сот метрів, як я став помічати на передній покришці, щось постійно до неї чіпляється. Зупиняюсь, дивлюсь…якорці сланкі! Та як же ви задовбали!!!! Придивився, їх напевно штук десять на колесі. Познімав, без проколів. У Олександра також. Їдемо далі. Декілька метрів, зупиняюсь, знову повно цих колючок на колесі. Та що ж ти будеш робити!!!! Тут напевно цієї зарази все поле!
     Вирішуємо повертати на трасу та об’їзджати всю цю “радість” по дорозі через село Чаплинка. Що, в свою чергу, збільшує наш денний кілометраж в рази. Ну що ж робити, або витрачати час на заклеювання камер, або їхати в обхід.
     Поїхали по трасі але до Чаплинки не дістались, а звернули вбік та поїхали вздовж Північно-Кримського каналу та вивалились на дорогу за Червоним яром. Далі планувалось їхати на Каланчак, а за ним на Приморське, однак дорога після Каланчака, яка мала бути типу з асфальтом, м’яко кажучи, виглядала жахливо, можно сказати, що її взагалі не було, ями, ями, ями. Куски асфальту в перемішку із грунтовкою та щебенем. Коротше, кажучи, звертаємо на Грушівку та далі стрімголов летимо на Лазурне, оскільки час йде, сонце вже сідає за горизонт. Перспектива їхати по трасі вночі зовсім не приваблює.

Перша дамба, що не пустила воду до Криму. (Фото №1)

     Але, час іде, а сонце чекати не буде. Стає зовсім темно, у Саші фара вже давно сіла, їдемо тільки на моїй. Дорога то ідеальна, то жахлива. Сили вже закінчуються, а їхати до Лазурного ще кілометрів 50. В мене теж починає сідати аккумулятор на фарі, перемикаю в мінімальний режим, сподіваюсь вистачить.

Ось так “весело” їхалось в пітьмі…

     В годині так десятій вечора заїзджаємо в місто Лазурне та зупиняємось перепочити та поповнити водні запаси в магазині. До місця стоянки їхати ще біля 5 кілометрів це перешийок з озером Устречним, там має бути менше людей ніж на узбережжі в самому місті.
     Ну от, нарешті докатуємо до місця стоянки. Нормальний піщаний, широченний пляж. Деінде стоять палатки із дикими відпочивальниками, знаходимо укромне місце та розбиваємо табір.
     До речі, коли підїжджали до місця стоянки, стояв сильний гуркіт, якоїсь дуже здорової та потужної машини. Наче неподалік кар’єру з видобутку каміння чи піска. Але ж звідки тут кар’єр??
     І вже на пляжі ми зрозуміли, оскільки побачили як вздовж узбережжя розсікаючи воду їздив/плавав якийсь БТР/амфібія, точно ідентифікувати не вдалося, тому що було дуже темно, але ревів двигун так, що закладало вуха. Тут недалеко військова база.
    Ну що ж, це був дуже важкий день, кілометрів намотали забагато, але було весело 🙂

Денна статистика:

– Кілометраж: 158,47 км.;
– Набір висоти: 455 м.;
– Калорії: 4475 ккал.(в мене);
– Час в дорозі: 9 год. 41 хв.;
– Середня швидкість: 16,3 км. на год.


ДЕНЬ 4


Лазурне – Херсон


Чудово поматрасити на березі Чорного моря

     Сьогодні в нас Lazy Day, маршрут пройдено, не на 100% як було заплановано, але максимально до того. Як для незнайомої місцевості непогано.
     На 13:00 у нас замовлений трансфер до Олешок, тому до обіду ми відпочивали, купались в морі та їли, їли і їли 🙂

     Біля дванадцятої години зібрались, та поїхали на напевно єдину автомийку в місті, аби помити наші ровери, оскільки на них без сліз дивитись було неможливо 🙂 На те ж місце і був замовлений мікроавтобус.
     Помились, завантажились в транспорт та за годину доїхали до Олешок, там у родичів ще відпочили та біля десятої вечора поїхали на залізничний вокзал до Херсону.

Денна статистика:

– Кілометраж: 25,98 км.;
– Набір висоти: 131 м.;
– Калорії: 675 ккал. (в мене);
– Час в дорозі: 1 год. 37 хв.;
– Середня швидкість: 15 км. на год.


ВИСНОВКИ ТА ПОРАДИ

     Звичайно, це був цікавий похід, на рідкість різний та непередбачуваний. Місцями дуже важкий, а місцями дуже легкий та веселий. Одним словом, все вдалось. Вже зараз, пишучи цей звіт, я розумію, що він добре прочистив (в хорошому сенсі) мізки, перемнкув увагу, змістив акценти, внормував нервову систему, тощо.
     Це був новий для мене маршрут, раніше по звичці, їздили в Крим, минаючі цю місцевість. Як виявилось, даремно, краєвиди, місцевість дуже вражаюча.
     Тепер, побувавши тут, можу дати кілька порад тим, хто збереться сюди їхати. Для початку, якщо за день-два ви будете знати, що пройшов сильний дощ, або, що ще гірше, продовжує йти, змінюйте маршрут. Це буде каторга, якщо вирішите їхати, повірте.
     Далі, обов’язково встановіть свіжі покришки із товстими шипами та додатковим захистом від проколів, є такі, я знаю. Краще розміром 2.2. Поставьте камери з герметиком, або візьміть герметик, що вприскується в камеру самостійно. Візьміть кілька ремкомплектів та запасних камер. Обов’язково, сонцезахисний крем та/або нарукавники та наножники для захисту від ультрафіолету. Напевно це все. Доречі, на наступний день по прибуттю додому, переднє колесо спустило. Витягнув ще два застрявших шипа, тож прислухайтесь до моїх порад.
     По дорогам скажу, що вони різні. В основному глиняні, але зустрічаються кам’янисті із здоровенним щебинем. Набір висот мінімальний. Ну і “якорці сланкі” ніхто не відміняв :-))

Загальна статистика:

– Кілометраж: 369,7 км.;
– Набір висоти: 1014 м.;
– Калорії: 9636 ккал. (в мене);
– Час в дорозі: 23 год. 57 хв.;

Автор тексту SKIF

Трек



ФОТОАЛЬБОМ

2+
XBIKE CLUB © 2007 Frontier Theme