XBikeCLUB

з байком по життю

2011 – 25-28 червня – Карпатські водойми

Велопохід "Карпатські водойми".

Воловець – водоспад Шипіт – Озеро Синевір – Теребле-Ріцьке водосховище – Солотвино – Рахів.

 

 


Подивитись Карпатські водойми на карті більшого разміру

День 1. 25.06. Смт.Воловець – пер.Гукливий (732 м) – с.Пилипець – водоспад Шипіт – смт Міжгір’я – пер.Міжгірський (893 м) – с.Синевир – с.Синевірська Поляна. Відстань – 80,5 км.

Подорож наша почалась, як завжди – з поїзда.
У Воловці зупинка поїзда на станції триває всього 9 хвилин. Але, завчасно приготувавшись, вивантажувались відпрацьованим методом: вся ця процедура зайняла 2 хвилини 20 секунд, враховуючи й значну кількість пасажирів, що виходили й переривали тим самим наш ланцюг.
Збирались без поспіху, бо часу було вдосталь.

Виїхали з міста. І ось, нарешті – ми на маршруті! Карпати – таке місце, де отримуєш задоволення просто від перебування там: пішки, штовхаючи велосипед поруч, хоч наверх, а хоч і обережно спускаючись, тримаючи його перед собою, а тим паче, коли комфортно крутиш педалі. Певного азарту додавало усвідомлення того, що не зважаючи на невтішний прогноз погоди, ми вже годину як їдемо, а ще досі сухі…

Остаточно розім’ялись, взявши перевал Гукливий, та полетіли вниз. На стрімкому спуску пропустили в Подобовці поворот по треку до водоспаду Шипіт. Вирішили не повертатись, а заїхати з Пилипця. Так ми, щоправда, робили зайвий гак, але доріжка там приємна, тож їхалось із задоволенням.
На майбутнє зазначу, що, рухаючись в напрямку з Воловця, цікавіше все ж таки до водоспаду заїхати з Подобовця, а виїхати в Пилипці.
Було ще рано, нікого навколо не було, тому красень водоспад гостинно зустрів нас прозорою водою, що спадає з висоти 14 метрів з неповторним шипотом. Фотографи в групі почали невпевнено шкодувати, що відмовились від ідеї брати з собою фототехніку.

 

Тим часом Сніжана наважилась на купання і поповнила запас сил в холодній воді.
Був час їхати, та ще й почали з’являтися стайки туристів. На зворотному шляху зупинилися та купили шмат справжнього гуцульського сиру. Карпатський овечій сир має свій особливий смак і, доречи, не кожному подобається. Але ми (особливо Віталій-Джан) – його давні фанати. Explorer: Саме так, згадуючи гуцульську бринзу, дбаєш не стільки про їжу. Набагато цікавіше, коли розумієш – старовинні рецепти її приготування дійшли до нас з давніх давен майже без змін.

Далі по маршруту – дорога-дорога-дорога вдовж річки Репінка з постійною незначною втратою висоти.
Дощик перший раз наздогнав нас, коли ми майже доїхали до джерела мінеральної води за селом Сойми. Там і сховались. Вода ця унікальна, багата на кальцій та магній, дуже корисна для шлунку, має багато корисних властивостей, але з газами-вуглекислотою та сірководнем, тому краще пити та не нюхати. SKIF: не знаю наскільки корисна ця вода, але пити її зовсім неприємно, вона має стійкий запах тухлих яєць.

 

Оздоровились водичкою та поїхали в напрямку обіду до смт. Міжгір’я.
Чула я про аутентичний пивбар в Міжгір’ї, з продукцією місцевої пивоварні. Не втримавшись від спокуси, ми відхилились на пару кілометрів від треку в пошуках цього закладу. Злий жарт зіграло зі мною саме слово «аутентичний». Я ж собі уявила колибу, вишиванки та ін., але Міжгірський пивбар був насичений зовсім іншим місцевим колоритом 🙂 Зрештою, поїхали їсти в інше місце. Обід в Міжгір’ї порадував низькими цінами. Меню, як в магазині «Все по 8» і гарнір, і порція м’яса, і чай. Поки відпочивали, знов повз пронісся дощик.

З їжею в цій точці маршруту треба бути стриманішим, бо тут вже починається підйом на Міжгірський перевал.
Підйом складається з 2х частин: перша полога, друга коротка, але з крутим нахилом, а на перевалі – о, диво! – кіоск з холодним квасом :). Погода знов була до нас прихильна – хмари розійшлися, надавши нам можливість насолодитися чудовими гірськими краєвидами.

Відпочиваючи, ми холоднокровно спостерігали, як кінь бавився з курткою господаря, необачливо залишеною на траві, і за грою перетворив її на шмаття.

Стрімкий та короткий спуск вивів нас в с. Синевір. Без зупинок поїхали шукати місце ночівлі ближче до озера. На цій дорозі нас вдруге спіймав дощ. Спроба перечекати його в бесідці затягнулась, і ставало досить холодно.

Тут група розділилась на тих, кого водичка з неба не страшить, а крутити педалі – тепліше, і на тих, хто вирішив не мокнути на дурняк.
Пошук житла в с. Синевірська поляна без попереднього замовлення загрожував закінчитися ночівлею в хаті, яку господарі звільняють для туристів за нагодою. Такий варіант, звісно, не смертельний, але у нас був час та натхнення шукати щось більш приємне. За порадою місцевих мешканців ми поїхали до самого озера Синевір, бо там мало бути скупчення готелів. Знайшли місця на старій базі відпочинку. Аж раптом повернувся Андрій і повідомив про наявність місць в новенькому мотелі, що знаходився вже на території заповідника. Ціна не перевищувала бюджет, а облаштування комплексу перевищувало будь які найоптимістичніші очікування. Охайна територія, європейська сантехніка та опалювальні системи, сауна з басейном, колиба з помірними цінами, що за якістю обслуговування «переплюне» більшість київських закладів. Як на мене, все було аж занадто добре 🙂 Замерзла та втомлена група одразу ж націлилась на сауну, але колиба перемогла, і після дуже вдалої вечері смачнющими карпатськими стравами всі розійшлися по номерах спати.

День 2. 26.06. Оз. Синевір – с.Синевірська Поляна – с.Колочава – м.Тячів. Відстань – 90,6 км.

Вранці ми дозволили собі не прокидатись дуже рано, але зовсім розслаблятись не можна, адже треба було встигнути подивитися на озеро, поки не з’явилися натовпи туристів.
На початку підйому до озера ми зустріли групу з 3х велосипедистів. Вже потім, повертаючись разом з ними в Київ в одному вагоні, ми дізнались, що їх маршрут в точності повторював мій перший плановий, від якого я відмовилась, щоб максимально уникнути ґрунтів і штовхання велосипедів.
На початку прогулянки до озера група почала нарікати щодо доцільності обраного мною пішохідного формату, але потім підйом став таким крутим, що явне незадоволення змінилось на прихований жаль про те, що пропустили нагоду випробувати себе.
Озеро Синевір – як завжди прекрасне, хоча й рівень води був незвичайно низьким. Дерев’яний пліт з великими веслами одразу ж заволодів увагою ЧЕРЕПахи, а за ним і всієї групи. Розважились спостеріганням за косяками мальків форелі, навалою пуголовків та десятками раків на різних берегах озера.

Зробивши коло пошани, насолодившись тишею, повітрям, спокоєм прозорої води – пішли на вихід. Саме вчасно, бо каравани різноманітного транспорту вже заважали навіть просто спуститись.
На нас чекав переїзд оз. Синевір – с. Колочава. Постійна втрата висоти сприяла високій швидкості проходження маршруту, а от якість покриття залишала бажати кращого. На черговій ямі Таня Nocticula втратила деталь з контактної педалі, але комбінована конструкція дозволила їй їхати далі.
Доречі, дороги районного значення на Закарпатті мають ту саму властивість, що й аналогічні по всій Україні: смуги з ділянок із відмінного та розбитого вщент покриття.
На виїзді з с. Синевір потрапили в корок, який створили люди, що поверталися з недільної служби в церкві. Здавалося, що дорогу заполонили всі жителі села.
С. Колочава цікаве тим, що місцевим жителям подобається голосно про себе заявляти, вивчати та ділитися своєю історією. В селі налічують вже не менш 20 пам’ятників та 10 музеїв.
Перша зупинка в селі – дерев’яні Святомихайлівська та Святодухівська церкви. Як розповіли нам пізніше, в селі є 2 діючі церкви – Православна та Греко-Католицька, що знаходяться поряд, як один із символів примирення.

Далі цікава та пізнавальна екскурсія по музею під відкритим небом відкрила завісу над умовами життя та побутом давньої Колочави, ну і, напевно, інших селищ тієї місцевості.
Сучасний побут Закарпаття, звісно, разюче відрізняється від експозиції музею, а от закони та умови життя – майже не змінилися. В наші часи жителі Закарпаття живуть здебільшого виїжджаючи на заробітки за кордон, створюють туристичну інфраструктуру, вирощують вівців. Недарма в центрі Колочави стоять пам’ятники Заробітчанину, та навпроти – Вівчарю.
Сподобалось мені формулювання дівчини-екскурсовода, коли вона розповідала про історичні періоди існування Колочави: «Ми були під владою Угорщини, Румунії, Чехословакії, Радянського керівництва, і от нарешті ми – вільна, незалежна Україна.» Слава Україні!

Та й як же ми могли оминути оспіваний стародавніми легендами традиційний карпатський інструмент трембіту! Виготовлена обов’язково з смереки, в яку влучила блискавка, вона сповіщала про наближення ворогів чи початок плотогону на гірських річках. Її голос був орієнтиром для мисливців та мандрівників, що заблукали в горах у негоду, використовувалась головним вівчарем для підйому та скликання громади вівчарів, а інколи навіть для розгону хмар…
Після інформаційного насичення зупинились на обід неподалік від музею. Поки чекали на їжу, хлопці знайшли трембіту. Джан з ЧЕРЕПахою потренувались виконати на ній свої партії: розгін хмар та підйом головним тренером інших велосипедистів відповідно.

Згодом дійшли висновку, що трембіта незручний інструмент для вело мандрівок, навіть зважаючи на усі його переваги.
За обідом порадились і вирішили подовжити запланований на 2й день маршрут, та доїхати до Тячева, аби не витрачати час та сили на пошук житла по селах. Зайві 40 км із втратою висоти здалися нормальною метою.

Дорога з Колочави в напрямку водосховища вздовж р. Тереблі, напевно, дуже часто опинялась під водою. Звісно, щорічного ремонту там не проводять, тому декілька км покриття були суцільною землею та камінням. Виникали навіть побоювання, що це може затягнутись надовго, і в Тячеві ми опинимось вже вночі. Але за селом дорога пішла вверх від води і з’явився поганенький, але асфальт.
Теребле-Ріцьке водосховище – це великий запас води, необхідний для роботи Теребле-Ріцької гідроелектростанції. Це є дина в світі гідроелектростанція, яка стоїть на двох річках водночас. Ущелина, по якому текла р. Теребля, було перекрито бетонною греблею заввишки 50 м в районі с. Вільшани. Після побудови цієї споруди було затоплено два села. Вода по трубі великого діаметру з водосховища крізь гору надходить на турбіни ГЕС і потім скидається в річку Ріка. В результаті такої інженерної хитрості виходить перепад висот більше 200м від початку витікання води до попадання на турбіни, звідси і велика потужність ГЕС. Теребле-Рікське водосховище має дев’ять кілометрів у довжину і близько кілометра завширшки. Середня глибина близько десяти метрів. Стільки води в одному місці – незвичний об’єкт для Карпат. Масивна гребля надійно стримує це Карпатське море. Розповідають, що в період затяжних дощів вода не встигає скидатись по трубі на ГЕС і переливається через греблю. Нам би дуже хотілося побачити такий своєрідний Ніагарський водоспад, але коли ми уявили необхідні для цього погодні умови, тихо пораділи, що все ж таки цього не бачимо.

Села, що розташовані одразу за водосховищем, наче повстали з Румунських епосів. Будинки нехарактерної архітектури, поодинокі люди з неприхованою цікавістю, а іноді страхом в поглядах, дороги, що кардинально відрізняються від треку.

Шкода, але з кожним втраченим нами метром висоти втрачались колорит, красота краєвидів і загальна чарівність місцевості.
Карпатський хребет залишався позаду. Так доїхали до траси і почали кампанію з прочісування мотелів. Попередня ніч в Арніці поставила дуже високу планку по умовах, тож обирали прискіпливо. Зрештою, в Тячеві Саша знайшов тихий, охайний готель «У Макара», що як виявилось, належав екс-меру містечка, з власною кухнею та сауною. Вечір минув душевно: вечеря в сауні, привітний та гостинний господар пан Нестор Макар напував нас відомим серед шанувальників пару вівсяним відваром, і на завершення – нічний чай в бесідці під зоряним небом під звуки концерту на честь дня молоді та міста.

День 3. 27.06.  м.Тячів – смт Солотвино – м.Рахів. Відстань – 73,8 км.


День почався помірно-раннім підйомом. Сніданок в готелі, збір і виїзд. Наші вранішні пташки ЧЕРЕПаха та Андрій вже встигли засумувати. Тому вирішили розібратись з непрацюючою педаллю Тетяни. Порившись в своїх баулах, ми знайшли необхідні для ремонту деталі та інструменти. 10 хвилин, і Танюшка знов використовує переваги «контактів» на повну.

Сьогодні нас чекали 24 км по нудній трасі до Солотвино, а потім 30 км повернення до Карпат.
Отже – закарпатський Salt lake city.

Костел Святого Іштвана зацікавив пам’ятниками відомим угорським монахам.

Солоні озера мене навіть налякали. Шалена кількість людей, що очікують на зцілення, на кожний квадратний метр. Торгові точки, купа охочих зідрати грошей за те, що ти кудись зайшов, подивився, подумав.

Охочих до купання в групі не знайшлось, і ми вирушили далі по маршруту.
Села Біла Церква та Тересва справили гарне враження охайними вулицями та красивими великими будинками. Більш прискіпливе дослідження виявило дешеві будівельні матеріали та незаселені частини будинків. Залишається лише здогадуватись, що спонукає мешканців Закарпатського регіону до побудови цих карткових палаців, а саме:
1) Життя українців великими родинами в маленьких будиночках, які в давнину за законом могли будувати лише з тієї деревини, яку виростили у себе на ділянці. І тепер без подібного обмеження люди намагаються вгамовувати спрагу до життєвого простору, накопичену поколіннями.
2) Традиційне українське змагання: у кого більше.
Рухаючись в бік Рахова проти течії Тиси та проти сильного вітру, ми «розраховувались» за попередній день безперервного спуску.

Зупинка та фотосесія в центрі Європи.

Тиса, вздовж якої ми їхали, вабила нас прохолодною, блакитною, швидкою водою. На в’їзді в Рахів ми наважились на купання.

Але, коли я, Віталій-Джан, та Саша увійшли в річку, бажання купатись минуло. Мулисте дно та купи сміття на березі вмить демотивували нас. 

Було бажання відвідати музей екології гір, що на в’їзді в Рахів, для складання цілісної уяви про Карпатський регіон, але, нажаль, не встигли. :(((
Зупинились в добре знаному гостинному дворі «Карпати», окрім нас клієнтів там не було, і господар по старій дружбі залишив нам готель на розтерзання.
Традиційно, душевну атмосферу створювали в ресторанчику, на вулицях міста та в парку «Буркут».

За сприяння погоди та нестримності Xbike’рів, що дірвалися до асфальту, ми проїхали маршрут, розрахований на 4 дні – за 3, і вже обговорювали на останній день взяття ще й Яблуницького перевалу. Але з небесною канцелярією була погоджена хороша погода лише по маршруту, тому 28.06 Рахів і весь Карпатський регіон обклали хмари та пішов дощ. В нашому розпорядженні залишився цілий день. Ми вирішили витратити його на ознайомлення з Карпатською знаменитістю, т.н. «Раховозом». Старенький дизельний поїзд, що їде з Рахова на Івано-Франківськ крізь Карпати протягом 4,5 годин і встигає як раз до відправлення 138-го поїзда, яким ми мали евакуюватись на Київ.

Здавалось, що це – найтяжче випробування, сидіти в електричці близько 5 годин.

На вокзалі в Івано-Франківську перевантажили велосипеди в поїзд на Київ.
Нашими сусідами по вагону стали байкери, які катали по схожому маршруту. Об’єднані схожими ідеями та враженнями, ми легко знайшли спільну мову.

Сон. Київ. Кінець подорожі.

 

P.S. Перевали Гукливий та Міжгірський стали першими на початку моєї велосипедної кар’єри. Ох, і важко вони тоді дались мені. Різниця в 7000 км між першим і теперішнім їх підкоренням, дійсно, вражаюча. Таємна ціль досягнута, внутрішнє задоволення від усвідомлення прогресу отримано.
Дякую своїм друзям Xbike’рам за допомогу в організаційних питаннях та душевне дозвілля!



Авто тексту Aloe.


Ф О Т О А Л Ь Б О М
2011 - 25-28 июня - Карпатські водойми

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

XBIKE CLUB © 2007-2017 Frontier Theme