XBikeCLUB

з байком по життю

2011 – 16-17 липня – Який чудовий краєвид!(с) Тернопільщина

Ідея відвідати Тернопільську область народилась ще під час підготовки походу Карпатські водойми. По запиту «водоспади» раптово потрапила на рівнинний, а не гірський водоспад на річці Джурин, а поряд з ним забуте місто Червоногруд, що вже обросло буряном та легендами. Бажання відвідати ці місця було підкріплене величезною кількістю фото з дивовижними краєвидами. Ідею подорожі активно підтримали наші друзі із велоклубу Velorout.



Переглянути Товсте-Заліщики-Чортків на карті більшого розміру

День 1. с. Товсте (з/д ст. Тлусте) – с. Солоне – с. Нагоряни – с. Устечко – с. Передівання – с. Городниця – с. Кострижівка – с. Хрещатик – м. Заліщики. Відстань – 67 км. Набір висоти – 993 м.

Зупинка поїзда 2 хв. – нас це вже не лякає. Традиційно вранці провели невеличкий ремонт роверів і вирушили до загадкового міста з водоспадом. Якщо захочете потрапити туди – не шукайте Червоногруд на карті. Міста цього не існує вже більше 60 років.

 

Ґрунтова доріжка красиво повела нас в бік с. Нагоряни. 15 км і вже видно напівзруйновані корони башт замку, що розташовані на пагорбі серед котловини р. Джурин.

Це все що залишилось від колись культурного центра цієї місцевості. До замку веде серпантин із червоним ґрунтом, за однією з версій, цей колір і дав назву місту. Трішки не доїхавши, Славік (Dinozawr) та Андрій (Skaska) зачепилися за «торчок», було декілька спроб піднятися пішохідною стежкою, що йшла просто вверх. Нажаль, вона не підкорилась.

Вхід до башт – через дитячій літній оздоровчий табір «Ромашка». Зблизька видно, що стан їх сумний, і жодної таємничості. Бур’яни, надписи на стінах…стандартний набір, хоча ні, не вистачало білої плитки на стінах з радянських часів  Маленька фото сесія, і ми поїхали на шум водоспаду.

 

Джуринський водоспад – найвищій рівнинний водоспад в Україні. Його висота – 16 метрів. За легендою, виник в результаті руйнування татарами під час облоги Червоногруду частини скелі, що утворювала русло, для того, щоб відвести річку від міста. Пізніше на ньому стояли млин та навіть ГЕС, що постачала енергію в найближчі села. Зараз нічого цього нема, а тільки – дуже красивий та потужний потік води.

Поряд е ще невеличкий водоспадик – «Дівочі сльози», точного місця його розташування я не знайшла, тільки приблизні описи, як до нього дістатись. Вирушили на пошуки, але згодом зрозуміла, що ми вже значно нижче від того місця, де він мав бути. Вирішили їхати далі, до того ж стежка вздовж р. Джурин в напрямку с. Устечко була дуже приємна. Відчули справжній cross-country: вранішне сонечко пробивається крізь листя з росою, блискуча травичка, джерельця, коріння, місточок з бревен та інші цікавості.


В’їхали в Устечко, село схоже на гірський аул через свої вузькі доріжки та кам’яні паркани. В центрі знайшли магазин та влаштували обід.

Далі дорога вела нас на величезний красивий міст через р. Дністер, ним ми переїзжали не тільки річку але й кордон Тернопільської та Івано-Франківскої областей. Тут вже почалися приколи з відсутністю у мене досвіду прокладання маршрутів: те що я побачила на карті як стежку – виявилось стічним каналом – тож трішки проїхали полем, а потім довелось метрів 10 дряпатись на трасу.

За мостом ми звернули на ґрунтову дорогу вздовж р. Дністер, що обіцяла порадувати нас чудовими краєвидами та цікавим рельєфом.

Підйоми почались в с. Поточище. В цьому місці Саша (Velorout) приготував для нас ще один квест з пошуку водоспаду «Три бажання», але цього разу ми були значно вище від нього і знов вирішили їхати далі.

По дорозі ми натрапили на сад із сливами – довелось робити зупинку, ті, хто кислі ягоди не шанують, потроху поїхали далі і в’їхали в черешневий сад. Черешня вже відійшла, врожай зібрано, але на деревах залишилось ще вдосталь ягід, що були вже навіть чорні та трішки прив’ялені від сонця і дууууже солодкі.

 

Наївшись вдосталь ми поїхали далі шукати бажані краєвиди.
Перший не примусив нас довго чекати. На фото, нажаль, не можна передати звуки, запахи, атмосферу, але можна подивитись та забажати знов відчути це все в комплексі.

Спуск – підйом – краєвид


Спуск – підйом – краєвид


Спуск – підйом – краєвид

Цю красу ми ледь не пропустили, їхали собі стежкою, аж раптом Саша (Velorout) помітив в стороні пагорб із хрестом. Сказав, що хрести так просто не ставлять – треба їхати дивитись. За таку уважність були нагороджені сповна. 

На цьому зрозуміла частина подорожі закінчується  разом із дорогою, що перетворилася на поле квасолі. Довелося пошкодити частину майбутнього врожаю влаштувавши «городній даунхіл» (С). Я вперто не хотіла виїжджати на дорогу і віддалятися від річки, тому весь час доводилось продиратись крізь квіти та городи.
Попереду на нас чекав яр, який за планом треба було взяти влоба, а не об’їхати дорогою.

 

Стежки знов з’являлись та зникали, до того ж пішов дощ. Зрештою, ми таки виїхали на дорогу і з другим яром вирішили не жартувати більше

Докатили до Заліщиків з однією пригодою: на слизькому спуску впала Танюшка, але все обійшлося легкими переляком та ссадинами.

На перший день залишалась ще дві забави – дуже ефектна панорама на м. Заліщики та стежка, якою було заплановано дістатись на оглядову площадку. Поки доїхали до початку стежки (80 м підйому влоба на схил Дністра) перемазались в багнюці.

Частина групи виснажена бездоріжжям відмовилась лізти, частина повернулась назад після десятка метрів набору, а особливі збочинці Олександр (Velorout), Славік, Олексій та Віталік (peer) взяли висоту, за що були винагороджені джерельною водою та купанням.
Майже усі інші, трішки відпочивши, під проливним дощем поїхали на оглядову в об’їзд.
Оглядова розташована в с. Хрещатик. Ми почали її пошук із території монастиря, подивились – не схоже. Так, зупиняючись біля кожного місця на схилі вільного від дерев, з видом на Заліщики, ми шукали те єдине, з якого панорама особливо ефектна. Звісно ми його знайшли. Погода дала нам 10 хвилин на фото, дощ закінчився і навіть трішки розійшлися хмари. Я зробила собі панораму, тепер можу горделиво говорити: «а я також це фоткала»
 

 


 

Мокрі, голодні, холодні ми полетіли вниз у Заліщики до готелю, по дорозі захопивши Сашу (Epicur), що чекав нас біля мосту.

Готель «Роксоланочка» він же «Старі Заліщики» – охайний, сухий і теплий. Для вечері в їх ресторані нам виділили окрему залу і ситно нагодували. Після  такого довелося погуляти містом. Ми сходили до Дністра, що б ще раз глянути на цього красеня. 



День 2.
м. Заліщики – с. Касперівці – с. Новосілка – с. Монастирок – с. Більче  Золоте – с. Угринь – м. Чортків. Відстань – 79 км. Набір висоти – 865 м
.

Зранку я та Андрій робили зарядку змінюючи камери в наших колесах, Олексій мив свій велосипед у ванній. Слід відмітити, що сніданок у готелі зовсім не для байкерів, довелось доганятись в магазині.

І ось ми знов в дорозі.
Знов почались поневіряння в пошуках правильного шляху, бо майже одразу вперлись в закриту територію, де нам сказали, що далі ми не проїдемо. Довелось їхати через село та потім непомітними стежками виходити на трек. Але зрештою ми таки виїхали на мальовничу доріжку вдовж Дністра.

Далі вона привела нас до серпантину вверх крізь ліс. Я, чесно кажучи, засумнівалась: чи це я так трек проклала  Усім сподобалось. Спуск був не менш «серпантиністим», але по бруківці, на якій відлітало від велосипедів усе підряд. Так ми виїхали на околицю с. Касперівці. Тихе місце з привітними людьми, які дозволили напитись у них смачнющої води з колодязя. В селі ми трішки підкріпились.

 


Наступний об’єкт – Касперівське водосховище. У 1963 році на річці Серет було побудовано гідроелектростанцію. Тоді біля неї утворилося мальовнича водойма площею понад 300 гектарів. Незабутнє видовище – група велосипедистів, що їде по краю трав’яного схилу, а внизу – величезний об’єм води. Цю частина дороги я особливо запам’ятала.

 


Наступна частина шляху – декілька кілометрів рівного асфальту стала бальзамом для Xbiker’ів та неприємним сюрпризом для Velorout’ів. Протягом маршруту шанувальники асфальту та прихильники ґрунтів по черзі висловлювали свої «фє» . Так ми приїхали в с. Новосілка, де стоїть оригінальний та зворушливий меморіал «Борцям за волю України!».

Звідси ми виїхали в напрямку лісу, крізь який мали дістатись в с. Монастирок. Нормальної карти лісових доріг не було, тільки напрямки. Що сказати, знов довелось блукати та кружляти, але зрештою ми таки виїхали до потрібного місця.  

С. Монастирок. Тут в печерах, що створені природнім шляхом у вапнякових скелях над р. Серет, розташований древньослов’янський печерний храм (IX ст). Поряд – монастир, заснований у 1600 році, та багато разів відновлюваний та реставрований, бо руйнували його пожежі, козаки і навіть землетрус. Краєвид на Серет, що тече нижче метрів на 80, та загальна атмосфера місцевості вражає.

Шкода, але треба було їхати щоб встигнути на поїзд.
Моє бажання максимально уникнути ґрунтів знов завело нас спочатку в хащі, а потім в квіткове поле. Ці поневіряння по жарюці вибивали з сил, але краєвиди навколо були прекрасні.


В с. Більче-Золоте вирішили зупинитись перекусити та поповнити запаси води. В пошуках магазину група полетіла шикарним асфальтовим спуском вниз, втративши при цьому на дурняк 86 м та 40 хвилин дорогоцінного часу, тому що довелось стільки ж підніматись наверх. Проте на підйомі ми побачили симпатичне джерело із водоспадиком.


Знов поля-дороги-канави. Образ штучного лісу «Дачі Галілея» та прохолоди, яку він обіцяв все більше майорів в моєму розпеченому мозку.
Трішки не доїхавши лісу, з ґрунтової дистанції зійшов Віталій (Explorer) – далося взнаки передозування бездоріжжям. Мене це, звісно, засмутило, але вмовляння результату не дали. Ми поїхали далі по маршруту, а Віталік – по трасі, даючи при цьому гак зайвих кілометрів 15.

І ось, нарешті, «Дача Галілея». Дорога крізь ліс наїжена, і ми із задоволенням прокотили ці 15 км прохолоди.

 

За лісом – останній коротенький шматочок бездоріжжя, точніше – стежка, але з ямами, горбами, по яким їхати втомленому байкеру, м’яко кажучи, неприємно. Ця стежка вивела нас на г. Галілея, з якої відкривається дивовижний краєвид на долину р. Серет. З гори спускались вниз досить екстремально, усім сподобалось.

Оцінивши відстань до Чорткова та час до поїзда, я вирішила закінчити культурну програму по Тернопільщині і їхати вже прямо до кінцевої точки маршруту.

В Чорткові, нажаль, поспіхом подивились визначні місця:
Церква-тризуб, костел, ратуша.

 

В замок та до дерев’яної церкви – не встигли. Не встигли і дочекатись замовлену вечерю в місцевому кафе – залишили на згадку  В цьому ж кафе відбулося возз’єднання групи.

Станція була неподалік. Швиденько доїхали, зібрались та завантажились в задушливі вагони.  

P.S. Дякую, друзі, за компанію, підтримку, довіру. Вибачте за тимчасовий off-road, але так тепер буде завжди . Особлива подяка Олександру (Velorout) за ідеї по маршруту та за те, що із терпимістю витримав мої десятки перероблених треків.

Автор тексту Aloe.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

XBIKE CLUB © 2007-2017 Frontier Theme